Кобиляча голова

Як був дід да баба, да у їх було дві дочки: одна дідова, а друга бабина. У діда була дочка така, що всегда рано уставала да усе робила, а бабиній як би нічого не робить! Ото раз баба послала їх на попряхи:

- Ідіть же, — говорить, — да щоб мені багато напряли.

Дідова дочка до світа встала да усе пряла, а бабина з вечора тільки як попряла трошки, да й не пряла більше.

Уранці, як світ став, пішли вони додому; треба їм було в однім місці через перелаз лізти. Бабина дочка уперед перелізла і говорить:

- Дай мені, сестрице, твої починки; я подержу, покіль ти перелізеш.

Та їй оддала; так вона, їх забравши, побігла додому да й каже:

- Дивись, мамо, скільки я напряла, а сестра як легла з вечора, дак і не уставала до світа!

А та, прийшовши, скількі не божилась, що то її починки, дак куда — баба і слухать не хотіла, од того що вона її і попереду не любила, да і нав’язалась на діда:

- Де хочеш, там і дінь свою дочку, тільки щоб вона у мене дурно хліба не їла!.

От дід запріг кобилу да посадив дочку на віз, і сам сів, да і поїхали. їдуть лісом, аж там стоїть хатка на курячій ніжці. Дід узяв дочку да й повів у хату, а хата була одчинена, да й каже:

- Оставайся ж, доню6, тут, а я піду, дровець нарубаю, щоб було чим кашу зварить.

Да сам пішов з хати да й поїхав, тільки прив’язав до оконниці колодочку.

Колодочка стукне, а дочка і каже.

- Се мій батенька дровця рубає!

Коли стукотить, гуркотить кобиляча голова:

- Хто в моїй хаті, одчини!

Дівчина встала і одчинила.

- Дівчино, дівчино! Пересади через поріг.

Вона пересадила.

- Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.

Вона постелила.

- Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.

Вона положила.

- Дівчино, дівчино! Укрий мене.

Вона і укрила.

- Дівчино, дівчино! Улізь же мені у праве ухо, а у ліве вилізь.

Вона як вилізла із ушей, дак стала така хороша, що кращої немає. Зараз стали і лакеї, і коні, і коляска; вона сіла у коляску да й поїхала до батька. Приходить у хату, а батько її не пізнав; а послі вона їм розказала, що з нею було. От баба уп’ять пристала до діда:

- Вези і мою дочку туда, куда свою возив.

Дід і бабину туда ж одвіз і, посадивши у хаті, велів себе ждать, покіль він нарубає дров. Тільки та пождала трошки, начала плакать, що сама осталась у лісі: аж оп’ять стукотить, гуркотить кобиляча голова:

- Хто в моїй хаті, одчини!

- Не велика пані, і сама одчиниш, — каже дівчина.

- Дівчино, дівчино! Пересади мене через поріг.

- Не велика пані, і сама перелізеш.

- Дівчино, дівчино! Постели мені постіль.

- Не велика пані, і сама постелиш.

- Дівчино, дівчино! Положи мене на піл.

- Не велика пані, і сама ляжеш.

- Дівчино, дівчино! Укрий мене.

- Не велика пані, і сама укриєшся.

Тогді кобиляча голова схватилась и з’їла бабину дочку, да кісточки в мішочку і повісила, а сама оп’ять ушла. Собачка прибіжала до баби да начала брехать:

- Гав, гав! Дідова дочка як панночка, а бабиної дочки у торбинці кісточки!

Що прожене баба її, то вона оп’ять і прибіжить. Тільки баба і говорить дідові:

- Поїдь да подивись, що там із моєю дочкою робиться.

От дід поїхав і привіз у торбинці кісточки, дак баба розсердилась да собачку і убила.